Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Литературный портал Booksfinder.ru

Казки барда Бідла - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 1


1
Изменить размер шрифта:
Казки барда Бідла - cover.jpg

Дж.К.Ролінґ

КАЗКИ БАРДА БІДЛА

(THE TALES OF BEEDLE THE BARD)

Вступ

«Казки барда Бідла» — це збірка оповідок, написаних для юних чаклунів та чарівниць. Їх століттями читали малюкам на ніч, і тому, скажімо, «Стрибучий казанок» і «Фонтан фортуни» не менш популярні серед учнів Гоґвортсу, ніж «Попелюшка» чи «Спляча красуня» серед дітей-маґлів.

Бідлові оповіді багато в чому нагадують наші казки: у них завжди винагороджуються чесноти й карається лиходійство. Проте помітна й одна істотна різниця. У маґлівських казках головний герой чи героїня потрапляють у халепу через чари: лиха відьма отруює яблуко чи присипляє принцесу на сотні років, чи перетворює принца на огидну потвору. Натомість у «Казках барда Бідла» діють персонажі, котрі самі володіють чарами, однак виявляється, що їм не легше долати перешкоди, ніж нам самим. Бідлові оповіді допомогли багатьом поколінням батьків-чарівників пояснити своїм дітям цю болісну життєву істину чари завдають не менше лиха, ніж рятують від нього.

Ще одна помітна відмінність цих казок від маґлівських у тому, що Бідлові відьми набагато активніше шукають свого щастя, ніж наші казкові героїні. Аша, Алтеда, Амата й Бебіті Ребіті — це все чаклунки, що творять свою долю власними руками замість надовго засинати або чекати, коли їм хтось поверне загублений черевичок. Єдиний виняток з цього правила — безіменна панна з «Волохатого серця мага», яка діє подібно до наших книжкових принцес, проте кінець цієї казки аж ніяк не можна назвати щасливим.

Бард Бідл жив у XV столітті й більшу частину його життя повито таємницею. Відомо, що він народився у Йоркширі, і єдиний уцілілий дереворит зображає його з розкішною бородою. Якщо його оповіді достовірно віддзеркалюють його думки, то він, очевидно, симпатизував маґлам, котрих вважав скоріше необізнаними, ніж злими. Він з недовірою ставився до темної магії і гадав, що всі найгірші вияви чаклунських лиходійств були спричинені загальнолюдськими рисами — жорстокістю, байдужістю чи самовпевненим зловживанням своїми здібностями. У його казках перемагають не ті персонажі, що володіють наймогутнішими чарами, а ті, що вирізняються добротою, здоровим глуздом і винахідливістю.

Серед нинішніх чаклунів схожих поглядів дотримувався, як відомо, професор Албус Персіваль Вульфрик Браян Дамблдор, кавалер ордена Мерліна (першого ступеня), директор Гоґвортської школи чарів і чаклунства, Верховний речник Міжнародної конфедерації чаклунів і Головний Маг Чарверсуду. Попри всю цю подібність поглядів великою несподіванкою виявилися знайдені серед численних паперів, що їх Дамблдор заповів архіву Гоґвортської школи, його нотатки про «Казки барда Бідла». Ми вже ніколи не дізнаємося, чи ці коментарі було написано для власного задоволення, чи призначалися вони для майбутньої публікації, але Мінерва Макґонеґел, теперішня директорка Гоґвортсу, люб'язно дозволила нам надрукувати ці нотатки професора Дамблдора разом з найновішим перекладом казок, здійсненим Герміоною Ґрейнджер. Маємо надію, що проникливі зауваги професора Дамблдора, які охоплюють його оцінки чаклунської історії, особисті спогади та інформацію, що висвітлює основні моменти кожної розповіді, допоможуть новому поколінню читачів (як чарівників, так і маґлів) гідно оцінити «Казки барда Бідла». Усі, хто особисто знав професора Дамблдора, переконані, що він з радістю надав би всіляку підтримку цьому проекту, особливо враховуючи, що всі прибутки підуть на пожертви «Дитячій групі високого рівня», діяльність якої спрямована на допомогу знедоленим дітям

Варто зробити один невеличкий додатковий коментар до нотаток професора Дамблдора. Як нам вдалося встановити, ці нотатки було завершено приблизно за півтора року до трагічних подій, що сталися на вершині Гоґвортської астрономічної вежі. Усі, хто знайомий з перебігом останньої чаклунської війни (наприклад, читачі семитомника про життя Гаррі Поттера), зрозуміють, що професор Дамблдор розкриває далеко не все, що йому відомо — або про що він здогадується — стосовно останньої оповіді цієї книжки. Причину цих недомовок можна, мабуть, збагнути, згадавши Дамблдорові слова про правду, мовлені ним багато років тому своєму улюбленому і найвідомішому учневі:

«Правда — це прекрасна і страшна річ, тому до неї треба ставитися з великою обережністю».

Погоджуємося ми з цими словами чи ні, але можемо, напевне, вибачити професорові Дамблдору його бажання захистити майбутніх читачів від тих спокус, жертвою яких став він сам і за які заплатив таку жахливу ціну.

Дж. К. Ролінґ

2008

Заувага щодо приміток

Видно, що професор Дамблдор писав для чаклунської аудиторії, тож я іноді додавала роз'яснення термінів чи фактів, яких читачі-маґли могли б не зрозуміти.

Дж. К. Р.

1

ЧАКЛУН І СТРИБУЧИЙ КАЗАНОК

Казки барда Бідла - _01.jpg

Жив собі колись добрий старий чарівник, який щедро й мудро вдавався до чарів сусідам на добро. Не бажаючи розкривати справжнє джерело своєї сили, він удавав, ніби його відвари, зілля й протиотрути самі собою, вже готові, з'являються з казанка, який він називав своїм щасливим горщиком Люди приходили до нього зі своїми бідами звідусіль, і чаклун охоче помішував у казанку вариво, вирішуючи їхні проблеми.

Цей чарівник, якого всі любили, дожив до глибокої старості, а тоді вмер, залишивши всі свої пожитки єдиному синові. Син був геть інакший, ніж його лагідний батько. Він вважав, що ті, хто не володіють чарами, нічогісінько не варті, і часто дорікав батькові за звичку надавати сусідам магічну допомогу.

По смерті батька син знайшов у старому казанку пакуночок зі своїм ім'ям. Він його розгорнув, сподіваючись побачити золото, однак там лежала м'яка товста пантофля, занадто мала, щоб її можна було взути. А в пантофлі лежав клаптик пергаменту з написом: «З марною надією, синку, що це тобі ніколи не знадобиться».

Син вилаявся, проклинаючи батькову старечу недоумкуватість, і жбурнув пантофлю назад у казанок, надумавши надалі скидати в нього сміття.

Того ж вечора у двері постукала якась селянка.

— Пане, мою внучку обсипало бородавками, — звернулася вона до нього. — Ваш батько зазвичай готував у старому казанку спеціальну припарку...

— Іди геть! — крикнув син. — Чхати я хотів на бородавки твого дівчиська!

І грюкнув дверима просто в старої перед носом.

Одразу ж із кухні долинув голосний брязкіт і гупання. Чаклун засвітив чарівну паличку, відчинив кухонні двері і, на свій превеликий подив, побачив старий батьків казанок. Той відростив собі мідну ногу і стрибав на ній посеред кухні, страхітливо брязкаючи й гупаючи по кам'яній підлозі. Чаклун здивовано наблизився, одначе відсахнувся, коли побачив, що казан рясно вкритий бородавками.

— Яка гидота! — вигукнув молодий чаклун і спробував той казанчик спершу «щезнути», потім відчистити чарами і, врешті-решт, вигнати з хати. Однак жодне закляття не подіяло, і він не зумів перешкодити казанкові пострибати за ним з кухні аж до самого ліжка, голосно брязкаючи й гупаючи на кожній дерев'яній сходинці.

Цілісіньку ніч чаклун не міг склепити очей через гупання бородавчастого старого казанка біля ліжка, а вранці казан пострибав услід за ним до стола. «Брязь, брязь, брязь», — брязкав мідноногий казан, і не встиг чаклун з'їсти хоч ложку каші, як у двері знову постукали.

На порозі стояв дід.

— Пане, щось сталося з моїм старим віслюком, — пояснив він. — Чи загубився, чи його вкрали, а без нього я не можу завезти на ринок свій товар, і моя родина ввечері зостанеться голодна.

— А я вже зараз голодний! — заревів чаклун і грюкнув дверима перед дідовим носом.